"ОХОРОНЕЦЬ РІДНОГО СЛОВА" - інформаційне досьє до 100- річчя від дня народження Дмитра Григоровича Білоуса.
...Що є для тебе рідна мова -
візьми собі на карб:
Життя духовного основа,
безцінним, вічний скарб.
Д.Г. Білоус.
У ці квітневі дні ми святкуємо 100-річчя від дня народження українського поета і перекладача, почесного академіка Академії педагогічних наук України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, ветерана Другої світової війни, просвітянина Дмитра Григоровича Білоуса – педагога від Бога, дуже уважної і тактовної особистості.
А народився Дмитро Григорович 24 квітня 1920 року в селі Курмани, нині Сумська область Недригайлівський район, у багатодітній селянській родині. Окрім Дмитра, в сім’ї були Наталка, Василь, Катря, Олекса, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола… Як згадував сам Дмитро Григорович: «Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз „лялькою в колисці“, коли старші вже парубкували й дівкували». Життя тоді в українському селі було не просте і далеко не ситне. «Трудове виховання – на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», – згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство.
Берегинею роду Білоусів була мама Дмитрика – скромна і невтомна трудівниця. У поета ще довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава» на безкоштовний проїзд українською залізницею. Як згадував сам Дмитро Григорович: «Лише раз цією пільгою мама скористалася, більше не встигла…»
Батько – Білоус Григорій Миколайович – був мудрим і послідовним у своїх діях захисником односельців, порадником, справжнім сільським філософом. Його односельці навіть народним суддею обирали. Тато Дмитрика був освіченою і шанованою людиною на селі. Він сам для сільського самодіяльного театру п’єси писав, а також допомагав діточкам своїм полюбити рідну родинну мову, читати твори з української класики і не тільки.
Старший брат Олекса брався до віршування, деякі його твори побачили світ у друкованому вигляді, адже Олекса належав до активу літературних організацій «Молодняк» та «Плуг». Окрім того, він викладав уроки історії в Харківській трудовій комуні Антона Макаренка. Тож, коли маленький Дмитрик перехворів висипним тифом і був на межі життя і смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика до експериментальної комуни. Такі були перші кроки в люди майбутнього всесвітньо відомого письменника і просвітителя.
У житті щастило Дмитрику на людей: його вчителем літератури у школі був рідний брат Павла Тичини – Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Що ще більше наснажило вивчати рідну мову, читати українські книжки. Через усе місто він їздив на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді.
У 1935 році перші твори Дмитра Білоуса були надруковані у тодішніх газетах Слобожанщини.
В 1938 році Дмитро вступає до Харківського університету на філологічний факультет, де однокурсниками його були Олесь Гончар та Григорій Тютюнник.
Але ідилію спілкування з друзями та творчого росту самого Дмитра перервала жорстока і руйнівна Друга світова війна...
І Дмитро Григорович іде захищати рідну землю від фашистів, за що і був відзначений бойовими нагородами. Воювати йому судилося у складі студентського батальйону (з 997 бійців студбату живими залишилося тільки 37...). Того ж 1941 року Дмитро Григорович був тяжко поранений. Лікувався до 1942 року в Красноярську (РФ). По завершенню лікування Дмитро Григорович разом з Володимиром Сосюрою працював у Москві співробітником редакції радіомовлення для партизан і населення окупованої території України. Після визволення України від фашистських загарбників закінчив навчання на філологічному факультеті вже Київського університету.
У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернула увагу й читачів, і професійної критики збірка гумору й сатири «Осколочним!» (1948), до речі, редагував її Андрій Малишко. Того ж 1948 року Дмитра Білоуса прийняли до лав Спілки письменників України.
У 1947-1951 рр. він перебував на посаді заступника відповідального редактора журналу «Дніпро». Знодом світ побачили не менш привабливі збірки гумору та сатири: «Веселі обличчя» (1953), «Зигзаг» (1956), «Колос і кукіль» (1960), «Сатиричне і ліричне» (1961), «Критичний момент» (1963), «Альфи – не омеги» (1967), «Хліб-сіль їж, а правду ріж» (1971). Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму – ритм, римування, звукопис.
Не оминало його перо і українських малят: «Пташині голоси» (1956), «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Веселий кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986). Для дітей він писав і збірки творів про Т. Шевченка (зб. «Тарасові жарти» (1964), редактор колективної збірки «Іде Тарас по Україні» (1964), автор та ведучий радіопередач про Кобзаря, перекладів його поезій болгарською мовою. Протягом свого свідомого життя Дмитро Білоус активно перекладав кращі літературні зразки з російської, білоруської та болгарської мов.
Твори його полюбила читацька аудиторія, але, щонайважливіше, визнали його літературний хист і побратими по перу.
Тому й був 1968 року обраним на посаду відповідального секретаря Спілки письменників України. На цій посаді перебував аж до 1976 року. До речі, саме 1976 року Дмитро Григорович за книгу перекладів болгарської класики був визнаний Лауреатом премії імені Максима Рильського. Він наполегливо працював і надалі над перекладами. Його перу належать також книги перекладів: «Болгарські прислів’я та приказки» (К., 1973), «Болгарські народні пісні» (К., 1989), а також – Вазов І. «Легенди Царевця: Балади і поеми» (К., 2000).
Своє 60-річчя Дмитро Григорович зустрів збіркою «Вибране» (1980). Поет, перекладач, академік-педагог Дмитро Білоус залишив нам головну настанову: про складне можна говорити легко, доступно. Й обов’язково з гумором. Цьому підтвердженням є його наступні поетичні збірки: «Обережно: слово!» (1984), «Диво калинове» (1988), «Вибране» (1990), «В класі і в лісі» (1990), а також «Диво калинове. Чари барвінкові» (1994). 1989 року Дмитро Білоус стає Лауреатом премії імені Олександра Копиленка, а вже 1990 року державна комісія УРСР визнає Дмитра Білоуса Лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.
Його творами зачитувалася українська малеча, і це визнала комісія з присудження премії імені Лесі Українки. Тож, 1997 року Дмитро Білоус заслужено став лауреатом престижної літературної премії, а вже 2001 року йому було присуджено премію імені Олени Пчілки.
Але Дмитро Григорович не зупинявся на досягнутому : в 1999році виходить збірка
«Ромен хіба не родич Рима?», в 2000 - «За Україну молюся»,«Даруй словам одвічну силу».
Автор праць з етнопедагогіки, теорії й практики художнього перекладу, голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України (від 1976 року), член-кореспондент Академії педагогічних наук України (від березня 1994 року), почесний академік АПНУ (з 2000 р.) – Дмитро Григорович Білоус був справжнім педагогом від Бога та поетом, який плекав рідну мову, любив і шанував українські традиції та обряди. Але витруджене серце письменника не витримало цілодобових навантажень майстра красного письменства. Дмитро Григорович Білоус відійшов у засвіти 13 жовтня 2004 року в Києві. Та його слово живе серед нас. І нині чутно у різних куточках соборної України поетичні рядки, притаманні авторському письму великого життєлюба:
Роде наш красний, роде наш прекрасний,
Іншого в світі не шукаєм ми;
Дух український, вольний, незгасний,
Не подолати силам зла і тьми:
Слово погідне, слово наше рідне,
Любим тебе ми, будем вік любить,
Обрій відкрився, всім світам ти видне,
Видне як сонце, як ясна блакить;
О рідне слово, хай тобі щастить!